Olha Stm Опубліковано: 27 березня 2017

Веломандри Рівненщиною та Волинню

Мандри – скільки прекрасного в цьому слові! Любов до подорожей я носила у своєму серці ще з дитинства - відтоді, коли кожне літо їздила у дитячі табори. А активно подорожувати почала у студентські роки. І на це мені вистачало стипендії. Саме тоді, завдяки подорожам, у мене з’явилися подруги, з якими донині спілкуємося, а де з ким навіть породичалися. Трохи пізніше у моєму житті з’явилися походи в гори і, як наслідок, нові знайомства і друзі. А минулого року в мою скарбничку, в зв’язку з придбанням велосипеду, додалися і веломандрівки. І ця історія, власне, про подорож моїм  двоколісним другом.

Останні кілька років у мене з’явилася традиція: подорожувати у свій день народження. Минулий мій день я провела у велопоїздці Рівненською та Волинською областями за наступним маршрутом: м. Здолбунів – м. Дубно – Тараканівський форт – с. Перемиль – Хрінниківське водосховище – м. Луцьк.  За неповних 3 ходових дні було подолано 188 км.  Отже, про все по черзі)

У м. Здолбунів діставалися залізницею, т. зв. «комфортною електричкою». По прибуттю трохи підобідали, зорієнтувалися на місцевості, утрамбували все, що треба було, і рушили в дорогу. Першою зупинкою у нас було м. Дубно.

Дубенський замок є одним із найстаріших замків в Україні (XV ст.). Фортеця оточена ровом, де протікає р. Іква. А на її території розміщені два палаци: князів Острозьких та князів Любомирських. У замку діє музей і проводяться виставки. Загалом він перебуває у гарному стані, принаймні у порівнянні з іншими пам’ятками архітектури України. За період свого існування Дубенський замок ніколи і ніким не був здобутий приступом.

Далі ми рушили до Нової Дубенської фортеці, яка більше відома під назвою Тараканівський форт. Трохи не проїхали поворот до неї, але вчасно помітили. Там натрапили на відпочивальників, які дуже були здивовані нашою появою. І завдяки їм ми дізналися де можна «прийняти душ» після спекотної поїздки. Тим місцем виявилося заросле болотце, але нам вже було однаково, тож тішилися тим, що мали. Потім знайшли собі файне місце для ночівлі неподалік від залізниці. Це фантастика – споглядати зоряне небо на теплій землі, слухаючи ритмічний стукіт коліс потягів!

Щойно сонце обтрусило ранкову росу з польових квітів, ми ринулися на територію форту. Оборонні мури, збудовані у ХІХ столітті, які служили захистом залізниці, зустріли нас привітно і радісно.

Форт будувався протягом 17-ти років (з 1873 по 1890 рр.), а його перші руйнування почалися у 1916 році під час Брусилівського прориву. За часів Радянського Союзу форт використовувався спочатку як склад консервованої продукції, а пізніше - як склад автотракторних запчастин.

 

У центральній частині форту була зведена будівля казарми, де могло розміститися до 800 чоловік.

До неї ведуть підземні ходи, якими місцеві жителі влаштовують екстремальні екскурсії. Ці ходи досить складні і тому самостійно ними ходити не радять.

Тараканівський форт з’являється у кількох сценах фільму «Поводир» (2014 рік).

Так розпочався наш другий день мандрівки.

Маршрут подорожі цього дня пролягав переважно сільською безлюдною місцевістю або  малозавантаженими автомобільними дорогами, що, в свою чергу, має як плюси, так і мінуси.

З переваг – це, звісно, чисте повітря, й те, що можна було зупинитися в будь-якому місці і посмакувати дарами природи.

А ще – насолоджуватися піснями птахів та споглядати неповторні краєвиди.

Неподалік від нашого маршруту була водойма, і ми скористалися нагодою там відпочити і скупатися. Нашій радості не було меж – вода була тепла і зняла нашу втому. Після файного перекусу ми рушили далі і такі недоліки як погані дороги нас уже не лякали.

Наступним пунктом нашої культурної програми були відвідини історичного заповідника «Поле Берестецької битви» (с. Пляшева Рівненської області).

Ліна Костенко у своєму історичному романі «Берестечко» пише:

«Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.

І наше діло праведне й святе.

Бо хто за що, а ми за незалежність.

Отож нам так і важко через те.»

На території заповідника, який у 2008 році отримав статус національного, знаходяться Михайлівська та Георгіївська церкви (тут є саркофаг із кістками козаків, які загинули під час битви), музей з археологічними знахідками, козацьке кладовище і саме місце бою.

Після відвідин заповідника ми, повз місто Берестечко, рушили далі до Хрінниківського водосховища.

У м. Берестечко діє православний Свято-Троїцький собор, зведений на початку ХХ ст., який вважається одним із найбільших храмів на території України. Висота головного купола становить понад 50 метрів.

А ось далі матінка природа намалювала нам невеселу картину. Вечоріло, і на границі міста почало дощити. Але це нас не злякало, бо досвід мандрівок навчив брати з собою усе необхідне. І ми одягли плащі на себе та на сумки, і рушили далі. Вітер і дощ робили свою справу: дорога була не з приємних, особливо коли виїхали на ґрунтову. Найнеприємніше – це мокра трава, на яку не можна сісти. А Хрінниківське водосховище, на жаль, не таке гарне, яким ми його собі уявляли. Зробили кілька спроб з проханнями оселитися у дачників, але всі були невдалі. Та потім доля нам усміхнулася: ми знайшли якусь недобудовану хату і непроханими гостями зупинилися там на ночівлю. Будиночок прийняв нас привітно. В одній із кімнат розклали намет:

А в іншій – наші «чисті» ровери:

Смачна вечеря додала настрою, а гарячий чай зігрів нас.  Теплі спальники давно нас чекали у свої обійми і дощ тільки прискорив це.

Наступного дня, швидко поснідавши, попрямували далі. Проїхавши декілька кілометрів, ми зрозуміли, що до гарного «бівака» лишалося зовсім трохи. Це місце було на високому рівному березі, де б можна було розмістити намет і спостерігати за всією красою Хрінниківського водосховища.

Робимо там кілька фотографій, і педалюємо далі.

Пізніше трохи розпогодилось і наші плечі вже могли ніжитися на сонечку. Дорога була гарна з різноманітними спусками і кількома затяжними підйомами. Обабіч дороги колосилося жито, та приваблювало нас до фотографування.

До м. Луцьк дісталися без пригод. По дорозі поласували морозивом.

Привели себе до ладу і помандрували до фінішної точки нашого маршруту – «Ровер-кафе». Потішила там досить висока велопарковка, яка закривається на замок.

Але знижки на день народження вони не роблять J А загалом - досить приємний заклад, у якому можна смачно поїсти і переглянути відеоролики про екстремальні велоподорожі. Раджу відвідати.

Ось така от коротка історія про одну із моїх веломандрівок. Подорожуйте і будьте щасливими!

Трек пройденого маршруту: https://www.google.com/maps/d/edit?hl=uk&authuser=0&mid=1dLQv5O8318ABxN1B8Qqy4isWYPI&ll=50.47604232002156%2C25.208600469401063&z=15

Автор – Ольга Стулій

Фото – Сергій Ростопчин (https://www.facebook.com/serge.rn.98)

Будь-яке використання матеріалу дозволяється лише з посиланням на автора.

Коментарі